Мотиваційний лист

Мусієздов О. Мотиваційний лист // Наталія Вікторівна Паніна: Життя, наукова діяльність, шлях у майбутнє. – К.: Факт, 2007. – С. 126 – 130.

Сучасний стан соціологічної науки в Україні оцінювати доволі складно, оскільки неоднозначними є ті критерії, за якими це оцінювання мало б проводитися. До того ж було б доречним порівняння стану української соціології з станом соціології за кордоном, а, зважаючи на обмеження можливостей вивчення стану соціології в інших країнах «зсередини», зробити це досить непросто.

Отже, що можемо визначити як критерії? По-перше, це наявність визнаних у світі соціологічних концепцій вітчизняних авторів. Взагалі, це, ймовірно, є чи не основним критерієм, оскільки, як показують дослідження з соціології науки, не існує «науки взагалі» безвідносно до визнання науковим співтовариством. І якщо визнаний доробок того чи іншого автора суб’єктивно вважається кимсь недостатньо якісним, щоби претендувати на високий рівень наукового знання або взагалі не вважається соціологією, то об’єктивно, тобто спираючись в його оцінці на визнання, саме він і є соціологією, подобається це комусь чи ні. Тож чи є справді визнані світовим науковим співтовариством соціологічні концепції українських авторів? Показником цього, звісно, може слугувати частота посилання на цих авторів у працях інших. На жаль, у західних, зокрема, виданнях таких посилань практично немає. А ті посилання, які можна зустріти, з’являються переважно лише у працях дослідників, які репрезентують пострадянський простір. Такий стан, звичайно, можна пояснити більш тісними зв’язками між ними, які залишилися, зокрема, ще з часів існування Радянського Союзу. До того ж слід додати мовний чинник: російська мова, у соціології зокрема, залишається засобом міжнародного спілкування для вчених з пострадянських країн, що призводить до певної відособленості цих дослідників від світового загалу. Можна також згадати і певну спорідненість тих проблем, – як наукових, так і організаційних – які є актуальними для пострадянської науки. Таким чином, певне визнання на пострадянському просторі в української соціології, на мою думку, існує. Але для визнання світового бракує, зокрема, не лише власне «сильних» концепцій, але й досвіду репрезентації своїх здобутків для західної наукової аудиторії. Як казав один мій знайомий: «Якщо є аудиторія, то те, що перед нею відбувається є шоу». Звичайно, для наукового дискурсу така заява є певним перебільшенням, але в будь якому разі уміння «подати себе», свої думки широкому загалу так, щоби це було не лише змістовно, але й цікаво і до певної міри оригінально – доволі важливий чинних поширення власних ідей і концепцій. Принаймні ідеали скромного служіння істині, як на мене, не виключають останнього. Тим більше, якщо дослідник вважає таке поширення одним з шляхів такого служіння – згадаймо, наприклад, Маркса.

Визнання важливе ще й з огляду на те, що воно пов’язане із фінансуванням наукових проектів, оскільки відомо, що гроші даються «під ім’я», і для західних грантодавачів це особливо актуально. Взагалі, як мені здається, при усіх недоліках недержавного фінансування наукових проектів, саме цей шлях є, хоч і не панацеєю, але тим, який в змозі покращити стан вітчизняної соціології, оскільки він заохочує конкуренцію між науковцями і в цей спосіб сприяє підвищенню якості соціологічних досліджень, адже відомо, що державне фінансування, принаймні в тому вигляді, який існує сьогодні, майже не мотивує дослідників до самовдосконалення – навіщо, коли є посада, тема кафедри і т.п., а результати держава все одно фахово оцінити не зможе? Та й взагалі, зважаючи на те, що висновки соціологів часто є критичними на адресу держави, навіщо державі підтримувати тих, хто про неї говорить неприємні речі? Принаймні це не логічно. А до визнання державою необхідності соціальної критики та врахування критичних висновків, нажаль дуже далеко.

Важливим показником розвитку науки є її інституціалізація, зокрема наявність наукових установ, що проводять дослідження. Загалом можна сказати, що ступінь інституціалізації соціології доволі непоганий: маємо не так вже й мало соціологічних організацій, які є відомими і визнаними – як в Україні, так і в світі (про що свідчать хоча б звернення саме до них українських і закордонних замовників соціологічних досліджень). Щодо якості досліджень та репутації цих організацій, можна згадати процедуру їх акредитації Соціологічною асоціацією України – наявність такої процедури засвідчує визнання вітчизняними соціологами необхідності звернути увагу суспільства на те, які саме організації заслуговують на довіру, оскільки практика політичної маніпуляції результатами соціологічних досліджень з боку сумнівних організацій компрометує соціологічну діяльність як таку. А використання цих результатів, навіть із недобрими намірами, саме по собі може вважатися непрямим показником визнання соціології в суспільстві.

Якщо ж говорити про тематичні преференції вітчизняних соціологів, то попри закиди щодо недостатньої відповідності певних тем нагальним потребам суспільства (тобто певне заглиблення у фундаментальні сфери на противагу допомозі у вирішенні конкретних практичних завдань), можемо відзначити, що загалом українська соціологія перебуває у «мейнстрімі» соціологічної думки. Це стосується, зокрема, таких тем, як соціальна структура, ідентичність, соціальна напруженість тощо. Також і теми, які стосуються посткомуністичних трансформацій, соціокультурних змін, політичних та економічних процесів навряд чи можна визначити як неактуальні. Отже, і досліджень немало, та й якість загалом непогана (мені, зокрема, доводилося стикатися із західними дослідженнями, чия якість була, м’яко кажучи, сумнівною). Але слід відзначити те, що про них іноді непросто дізнатися. По-перше, періодичні фахові видання за визначенням не можуть охопити всього масиву досліджень та розробок, які проводяться. По-друге, особливо якщо брати до уваги «великі» збірки наукових праць, то слід враховувати також позанаукові чинники, які впливають на появу в них тих чи інших статей. Як результат – необхідність, як і за радянських часів, докладати додаткових зусиль аби віднайти серед усього загалу справді якісні публікації. Хоча в цілому, як на мене, праці вітчизняних дослідників характеризуються доволі високою якістю. Виходом з ситуації могло б стати більш ширше інформування колег про дослідження, які проводяться. Звичайно, певним чином цю місію виконують конференції, але дуже часто формат конференцій надає учасникам вкрай недостатньо часу, щоби більш-менш детально щось обговорити з колегами.

Важливим показником розвитку науки можна вважати також й інституціоналізацію професійної освіти. Якщо порівнювати теперішній стан професійної соціологічної освіти з першими пострадянськими часами, не говорячи вже про радянські, то вочевидь маємо суттєвий прогрес: ще кілька років тому в Україні підготовку спеціалістів за спеціальностями «соціологія» та «соціальна робота» проводили 27 вищих навчальних закладів, а загальна кількість студентів, які випускалися за цими спеціальностями сягала 1200. Ніби то дуже непогано. Але слід зазначити дещо щодо її якості. Як на мене, великою проблемою залишається відсутність фахової конкуренції серед викладачів – можливість студентами обирати певні курси та певних викладачів часто є формальною, і, на мою думку, не має підстав для зміни цієї ситуації, оскільки інтерес викладачів за нашої освітньої системи все одно буде визначальним: якість викладання практично не оцінюється і не береться до уваги. Тобто бачимо відсутність стимулів для самовдосконалення тих, хто викладає соціологію: навіщо прагнути більшого, коли оплата твоєї праці не залежить від її якості? Студенти, стикаючись з таким станом речей, самі нерідко розчаровуються в соціології або відтворюють таку саме практику й у своїй діяльності.

Змальована картина ніби то виглядає надто песимістичною, але попри це соціологічна наука розвивається, проводяться цікаві дослідження, а негативні моменти, напевне, завжди були й будуть, і навряд чи ми колись зможемо бути повністю задоволеними тим станом речей, який існує: «якщо в тебе нічого не болить, то ти, мабуть, помер». Тож моя оцінка сучасного стану соціологічної науки (більше як науки, ніж як освіти) в Україні скоріше позитивна.

Як же описати моє власне місце та роль в соціологічній спільноті? Стандартна відповідь «молодого науковця» провокує до висловлювань щодо цього в майбутньому часі та обіцянок всебічно сприяти подоланню негараздів, «достойно нести прапор» та відповідати високим стандартам, усвідомлюючи суспільну відповідальність вченого і т. ін. Але висловитися в такому дусі було б надто пафосно, нецікаво, надто просто і, власно кажучи, не щиро. Щодо мене особисто, то, як на мене, певне місце у науковій спільноті (щодо ролі сказати важко) я вже маю. Зокрема, час від часу я не без задоволення відзначаю, що хтось про мене знає, хтось консультується, хтось посилається на мої праці. Особливо це приємно, коли визнання надходить від тих колег, чию думку я справді ціную. Але нажаль це лише наслідок моїх колишніх, переважно з часів моєї аспірантури, «здобутків». Хочеться йти далі і певним чином переходити від статусу «молодого та перспективного» до реалізації виданих мені авансів. В той же час служіння науковій істині, як це не прикро, навряд чи може бути абсолютно безкорисливим. І необхідність завантажувати себе додатковими заробітками замість наукових занять засмучує і спричиняє роздуми щодо того, а чи справді можна зреалізуватися в науці, не жертвуючи при цьому іншими важливими речами? Тож моя участь у конкурсі мотивована бажанням отримати додаткові стимули для наукового самовдосконалення та наблизитися до реалізації власних інтересів (як наукових, так і ні) через набуття статусу фахівця, під авторитет якого простіше отримати фінансування соціологічних досліджень. До того ж моя публікація, яку я хотів би надати для участі в конкурсі, наступного року вже не відповідатиме конкурсним вимогам. Можливо, така позиція зовсім не романтична, чи то навіть дещо цинічна, але так воно є. Я не фанатик соціологічної науки, для мене це більше професія, ніж покликання, але вважаю, що зміг би дещо зробити для соціології (а вона для мене).