Рецензія на книгу: Невигадане. Усні історії остарбайтерів / Авт.-упоряд., ред., вступ. ст. Г.Г. Грінченко. – Харків: Видавничий дім «Райдер», 2004. –

Мусієздов О. Рецензія на книгу: Невигадане. Усні історії остарбайтерів / Авт.-упоряд., ред., вступ. ст. Г.Г. Грінченко. – Харків: Видавничий дім «Райдер», 2004. – 236 с. // Україна модерна: Наукове видання. Число 11. – Київ-Львів: Критика, 2007 – С. 253 – 254.

Рецензована книга є збіркою усних історій колишніх остарбайтерів міста Харкова, присвячених їхньому перебуванню на примусових роботах у нацистський Німеччині. Актуальність видання та дослідження подібних документів є незаперечною з огляду на цілу низку обставин. У радянському офіційному дискурсі тема остарбайтерів – радянських громадян, яких окупанти вивезли на примусові роботи до Німеччини у роки Другої світової війни – майже не була представленою. Існували лише надто загальні сентенції про те, що «мільйони радянських людей були поневолені та вивезені у Німеччину», які використовувалися виключно для справедливого обвинувачення нацизму. Але попри те, що ці люди були жертвами війни, після неї на батьківщині вони набули зовсім іншого статусу – підозрюваних у співпраці з ворогом. Гірка іронія долі полягає в тому, що остарбайтери не лише перебували на території гітлерівської Німеччини (як, наприклад, військовополонені), але, працюючи на її економіку на заводах і фабриках, зокрема і військових, або у домашньому чи сільському господарстві, фактично справді сприяли тим, хто воював проти їхньої вітчизни, хоча й проти власної волі під загрозою розстрілу або концентраційного табору. А це явно суперечило тезі про те, що «всі радянські люди без огляду на власне життя героїчно боронили свою батьківщину від німецько-фашистських загарбників». Отже й після звільнення з рабства остарбайтери стали ідеологічними заручниками у власній країні. Тому єдине, що їм залишалося – це мовчати, щоби не наражатись на ризик, хоча й, можливо, не переслідувань (компетентні органи і так все добре знали про долю цих людей), але осудливої громадської думки («мало не кожна радянська сім’я втратила когось на фронтах війни, а ви допомагали ворогові»), щоби не ятрити зайвий раз болісного минулого. Мовчали ідеологи, мовчали остарбайтери, мовчали й історики. Лише останнім часом на пострадянському просторі з’являються поодинокі історичні розвідки щодо примусової роботи в Німеччині у часи Третього Рейху. Вивчаються документи тієї доби, юридичні та статистичні матеріали тощо, але поки що залишаються за межами наукових досліджень усні історії остарбайтерів.

Недослідженість теми пов’язана також із тим, що сама усна історія є досить новим науковим напрямком, принаймні для вітчизняної науки. Зокрема, лише недавно у Санкт-Петербурзі вийшла друком збірка перекладів робіт західних дослідників усної історії [1]. Тож залишається чимало запитань методологічного характеру: яким чином усні історії співвідносяться з історичними фактами, чи мають вони іще якусь цінність, окрім відкриття невідомих досі фактів; про що саме свідчать усні історії; яким чином їх аналізувати; який науковий статус матимуть висновки дослідників тощо. Безсумнівним здобутком рецензованої книги є огляд основних наукових підходів, які стосуються цієї теми, здійснений упорядником збірки Гелінадою Грінченко («Усна історія – теорія, метод, джерело»), який видається винятково цінним для науковців – не лише істориків, але й для соціологів, антропологів, психологів, лінгвістів, етнографів та ін. З огляду на існування традиції аналізу усної історії представлені у книзі усні історії остарбайтерів є вельми цінним матеріалом для наукових досліджень. Матеріалом, який дає змогу скласти уявлення про те, як переживався нашими співвітчизниками досвід участі у певних історичних подіях, як цей досвід відображається у їхніх спогадах, особливо маючи на увазі їхню подальшу долю. Доречно згадати слова відомого американського соціолога, Ч.Р. Міллса, який, розмірковуючи над специфікою, зокрема соціологічної науки, писав: «Соціологічна уява дає змогу нам встановлювати співвіднесеність історії та біографії та їх взаємозв’язок у межах одного суспільства» [2, с. 11]. А саме для цього спогади колишніх остарбайтерів можуть слугувати унікальним джерелом наукового знання.

Але головним у книзі залишаються власне усні історії остарбайтерів. В них розкриваються такі теми, як їхній побут під час примусових робіт, умови роботи, ставлення до остарбайтерів з боку місцевого населення, порядки на окупованих територіях і у самій Німеччині, обставини прийняття певних життєвих рішень, переживання страху, неможливості дізнатися про долю близьких та туги за батьківщиною, від’їзд на примусові роботи та повернення додому, життя після повернення і багато інших. До того ж йдеться не про загальні «мільйони радянських людей», а про цілком конкретних людей, яких і зараз можна зустріти на вулицях власного міста, які є твоїми знайомими, родичами твоїх друзів. Без цієї книги ми навряд чи могли б дізнатися про їхній сумний життєвий досвід, оскільки за повсякденними справами далеко не завжди випадає нагода їх розпитати, а цих людей з часом стає все менше і втрачаються цікаві спогади про долю своєї країни та людей, які в ній жили. Тож «Невигадане…» має бути цікавою не лише для науковців, а й для всіх тих, хто цікавиться власною історією.

1. Хрестоматия по устной истории / Пер., сост., введение, общ. ред. М.В. Лоскутовой. – СПб.: Изд-во Европ. ун-та в С.-Петербурге, 2003. – 396.

2. Миллс Ч.Р. Социологическое воображение // Человек и общество. Хрестоматия / Под ред. С.А. Макеева. – К.: Ин-т социологии НАН Украины, 1999. – С. 7–16.